Не пам'ятаю, не пам'ятаю, мент — такою є автобіографія старшого слідчого Сергія Кубріна. Уродженець Кузнецка, він пройшов термінову в армії шифрувальником, дослужився до капітана МВС, став переможцем премії «Ліцей», поїхав розслідувати справи на федеральну територію Сіріус у Сочі — але через рік повернувся на службу до Пензи, бо кожен має повертатися додому. До книги Винних б'ють увійшли цикл оповідань Мирний житель про злодіїв, кублах і оперативника карного розшуку Жаркова, добірка армійських історій Додому страшенно хочеться і Речові докази — замальовки на кшталт довлатовського Соло на ундервуді про будні слідчого-і-письменника. Почав читати — одразу перехопило подих: таке точне, без пафосу та хибної жестикуляції попадання. Добре читати написане людиною, яка — жила, яка — не виробляється, як зараз багато хто. Йому - нема чого; він просто вміє розповідати. Вірю кожному слову. Чудовий автор. Хотів написати - чудовий мужик, але я з ним не знайомий; просто так ось здалося. У житті такі ще зустрічаються, в літературі все рідше. Але тепер є. Захар Прілєпін Кубрін - випадок унікальний. У міліції працювали десятки письменників — але всі вони, за рідкісними винятками, згодом стали авторами детективного жанру, «розважателями». Кубрін не робить "жанр" - він хоче більшого, він рветься до Чехова або, можливо, до Довлатова, хоче перевершити матеріал і досягти висоти, відвертої і прямої розмови про людські пристрасті. Ось чому на нього слід звернути увагу, за що його потрібно цінувати.